Іван Франко

Пригода в Підбужи

Невелике місточко наш Підбуж гірський,

Та й слава його невелика,

Та й я чоловік нічим славний такий,

А трафилась, бачте, притика.

Хто про Підбуж чував? Не яка й сторона,

А мов мати вночи повивала;

А набігла у нас з Москалями війна, Розгорілась у Підбужи битва страшна,

Що сім день і сім ночей тривала.

Та й не битва, була, стрілянина сям-там,

Надійшли Москалі від Урожа,

Зараз стали по всім вулицям та хатам,

Дали знать себе всім парканам та плотам,

- На огонь забирала, сторожа.

Першу ніч з ними враз ночували ми ще

Та приймали як гостей, чим мали;

Та бо в них така злість. Із курми та свинями

Зараз впорались; поки оглянулись ми,

На заріз всю худобу забрали.

В мене хатка мала, ніби десь край села

У яру за потоком стояла

Я гадав: «Оминуть». Еге-ге, йдуть та йдуть.

Поки сонце зайшло, заповнили весь кут

Хата, шіпка й стодола від них аж стогнала.

Оламали весь сад, спорожнили весь склад,

Що було можна з’їсти, те з’їли.

«Стоїмо лиш сю ніч, завтра підемо пріч,

А те, що ми взяли, кому треба повідж!»

На потіху мені заповіли.

Та бо другого дня вийшла та голодня,

 А за хвилю патруль прибігає:

«Геть із хати старий! Жінку й діти бери,

Тікай геть від улиць, отсюду догори!

Неприятель згори надлягає».

Чути вистріли скрізь. Зараз видно: «Не лізь

У долину, бо там буде лихо».

Скоро ми, як могли, узяли, що взяли,

Хто живий був у хаті, усі потягли

Горі яром доріжкою тихо.

Не далеко ми йшли, під верхом стали ми, —

Там деберка широка й глибока,

В ню зійшли, що було в нас, – усе склали ми,

І повітря пречисте вдихаєм грудьми –

Тут безпечні від людського ока.

Зараз хлопці взялися печеру копать, —

Помагають в роботі й дівчата.

«Не одну, мабуть, ніч треба тут ночувати,

А що ось принесли, у безпечне сховать

От-така буде вам нова хата».

В мене хлопці й дівчата також,

Не скривдив мене бог на родині.

Як прийшли Москалі, всі дівчата малі,

Мов сполошені вівці, в відлюдній скалі

І дорослі дівки поховались в тернині.

От-так ми в тій дебри проживали сім день

Я ходив людий инших шукати.

Де хто скрився, а хлопці збігали униз.

Поміж корчі, плоти, бур’яни та в хмиз

Заходили в опущені хати.

Що знайшли, то тягли. Було дещо таке,

Що сусідам потім позвертали,

Та найбільше стягнули такого добра,

Що, накравши та не сподіваючись «вора»,

Москалі по хатах полишали.

А вони всі в рядах, наче їх гнав страх,

Вулицями місточка ходили,

Гарцували в домах, по стрихах, пивницях,

По садах та грядках, по стайнях та шіпках,–

Але ворога не знаходили.

Тільки тут чути: тріс! То знов там чути: тріс!

І не знали, хто й відки де стрілив.

Тут Москалик упав! Там Москалик упав!

Хтось немов отак зблизька до них підступав,

Коротко мірив, та добре вцілив.

Кожний день, скоро світ, їх велике число

Виряджалось вперед до походу.

Кожний день воно той сам гостинець товкло:

Смільна, Залькоть, Тур’є – до бистрого броду

Вистрички ще сяк-так вже йшло.

Та за бродом тим скрут, а нас скруті тім ліс

А у лісі тім яр, а тим яром,

Мов щілинкою вуж, так гостинець поліз,

А гостинець, немов не пуска якийсь біс, –

Що підуть, то все даром і даром.

Ще від Підбужа їх все щабають кульки,

Наче вибранців Божих до неба:

То з правої руки, то з лівої руки

Щось десь трісне – ніякі не вкажуть знаки,

А з них жить вже котромусь не треба.

Поза Тур’є не те! Наче буря мете,

Наче пекло несите глитає,

І то, аби вистрілив много ревло,

Мав горох торохкотить, наче щось запало

І великої сили московське число,

Наче свічка в малім огні тає, —

І що в днині велике й поважне було,

Ніччю смирне й маленьке вертає.

Але як сім днів пройшло і подвійне число

Чи потрійне, а може ще й більше пішло,

Наших врешті вони побідили.

Вийшли з Підбужа з гучного так,

Що нікому з міщан не був поданий знак,

Що вони всі вже підходили.

Справді вийшли не всі, і мов зайці у вівсі,

Полишились російськії власти.

Та команда салдат, а з них кожний ту брат,

Не пізнаєш по нім, чи життю твому рад,

Ме тебе боронити чи красти.

Аж на осьмий день ми в свою хату ввійшли,

І пустую, хоч не безлюдну знайшли,

Бо хоч сонце давненько вже стало.

То на голій землі як прийшли, так лягли, —

Видно сталось щось так, що встать не могли,–

Аж дванадцять людий ночувало.

В хаті темно було, бо таке щось зайшло –

Позабивані вікна дошками;

Ні полиць нема в хаті, ні лав,

Навіть припічок ворог забрав

І постелю, хоч не з подушками.

Голі стіни. А тілько як ми

Світло сонячне вікнами в хату й дверми

Пропустили, що стало нам видно,

Що дванадцять мужів помордовано всіх

І полишено голих, а їм ані гріх

Полежати було, ані стидно.

Лиш потім, що такі всі вони немалі,

Вусачі, силачі, бородаті й косматі,

Ми могли виразісько напевно пізнати,

Що се все – Москалі,

Якої народности й роти,

Сего ми не дізналися й доти.

Та один незвичайний був знак:

В животі в одного з тих страшних забіяк

Офіцирська австрійська шабля стриміла,

А як діти за чимось полізли під піч,

То знайшлась друга ще незвичайна річ –

То маленька нога сніжно-біла.

Серед хати велике огнище,

Повне кров’ю залите було,

Дали знать вартовим, що стояли найближче.

Кілька тих, дещо й старших потому прийшло.

«Спрятать!» — мовив найстарший панище.

Так по Підбужи військо Московське пройшло.

(Вірш написаний 13 листопада 1915 р.)

Про вірш Івана Франка «Пригоди в Підбужи»

Окупація Галичини російськими царськими військами у 1914 р. стала поштовхом до написання Іваном Франком у 1914 – 1916 рр. таких поезій, як „Царські слова”, „Інвазія”, „А ми з чим ?”, „Усміх фортуни”, „Дві чети”, „Пригода в Підбужи”, „Кінна команда” та ін.

У вірші „Пригода в Підбужи” Іван Франко описує одну із битв між загонами Українських січових стрільців та російськими військами. Вірш написаний в епічному тоні, чим нагадує за жанром народні думи: по-перше, розповідь ведеться від першої особи – очевидця подій містечка Підбуж, по-друге, у центрі поезії зображено конкретну історичну подію – окупацію російськими військами містечка Підбуж, по-третє, вірш має чітко продуману побудову, характерну для думи:  зачин, основну, епічну, частину і закінчення. У фактографічній послідовності постає перед нами картина вторгнення російських військ у мирне життя галичан:

А набігла у нас з москалями війна,
Розгорілась у Підбужи битва страшна,
Що сім день і сім ночей тривала.

(„Пригода в Підбужи”, далі цитати з цього твору). 

Житель містечка, оповідач, вражений і обурений діями російських військовиків. І хоча місцеве населення спочатку приймало москалів з миром  („та приймали, як гостей, чим мали”), проте їх варварська поведінка й жорстокість викликали у нього лише огиду і невдоволення:

Та бо в них така злість. Із курми та свиньми
Зараз впорались, поки оглянулись ми,
На заріз всю худобу забрали.
 
Оламали весь сад, спорожнили весь склад,
Що було можна з’їсти, те з’їли.

Гарцували в домах, по стрихах, пивницях,
По садах та грядках, по стайнях та шіпках,
Але ворога не знаходили.

Прихід російських військ змусив жителів містечка покинути рідні домівки. Дії військовиків привели сім’ї Підбужа у яр, за місто, де вони сім діб у холоді й голоді переховувалися від стрілянини й пограбувань.

Скоро ми, як могли, узяли, що взяли,
Хто живий був у хаті, усі потягли
Горі яром доріжкою тихо.

У вірші відсутній опис військових баталій, немає кривавих сцен, возвеличення героїзму січовиків, але досить чітко передано загальні настрої українців щодо окупаційної політики, хаос і свавілля, які породжує війна і вторгнення іноземних військовиків. Прихід у Підбуж російських військ нагадував швидше виморювання і підкорення місцевого населення, яке знаходилось у постійному страхові і водночас плекало надію на витіснення окупанта з рідної землі:

Тільки тут чути: тріс! То знов там чути: тріс !
І не знали, хто й звідки де стрілив.
Тут Москалик упав ! Там Москалик упав !
Хтось немов отак зблизька до них підступав
Коротко мірив, та добре вцілив.

Сім днів місцеві жителі та загони січовиків протистояли наступові окупантів, однак українці і в цій битві зазнали поразки, не встоявши перед агресією і чисельністю російської армії. Голі стіни, розруха („ні полиць нема в хаті, ні лав, навіть припічок ворог забрав і постелю, хоч не з подушками”), москалі-окупанти („вусачі, силачі, бородаті й косматі”) та жертви і кров („серед хати велике вогнище, повне кров’ю залите було”) зустріли жителів Підбужа після семиденної облоги. Наслідки дій російських військовиків, як бачимо з поезії, невтішні й трагічні.